Коли я прокинувся, виявилось, що я лежу на вершині широкого кам'яного стовпа, просто на вулиці. Я скрючився, аби вміститися на цій площадці, піді мною тулились наплічник і надувна подушка. Ішов дощ. Проте я не знайшов собі прикриття, і навіть не шкодував про це. Виявляється, не тільки вітер, але і дощ, і холод мені тепер ніпочим. Не знаю всього, що зі мною зробили, але за це варто подякувати. На лівій руці, там, де у нормальних людей буває годинник, у мене був складний прилад зі стрілкою, наче компас. Такі прилади бувають у дельтапланеристів, вони допомагають знайти висхідні потоки повітря. Мені його зразу дали, чи я сам купив, чи вкрав? (А що, коли живеш наче привид, не так просто виконувати закони соціуму).

Учора я був з... "Учора" закінчилось тим, що я дряпався на дерево, аж доки згадав, нащо маю крила. Ні, я навмисне залазив повище, бо для мене зберігати висоту значно легше, ніж набирати її. За мною ліз п'яний Сашко і гукав: "Мінрі Бо! Ти ж нам не розповів! Яка твоя улюблена частина жіночого тіла?" Веселі були хлопці, доброзичливі, але проігнорували моє десятикратне прохання не задавати дурних питань. Не зможуть вони усім розповідати, що пиячили з летючою людиною - мало хто вірить, що я існую, і ніхто не повірить, що мене дійсно бачили, а не вигадують. Строго кажучи, я і не пив. Спочатку я намагався побалакати з ними про прогрес. З'ясувалось, вони не вірять у прогрес, а вірять лише у пляшку. Питав, яким би вони хотіли бачити своє майбутнє - вони певні, що діло труба і нічого не зміниш. Як вони роуміють слово "любов", соромно навіть згадувати. Цікаве для них виявилось нецікавим для мене - хто скільки "зняв" дівчат і хто кому натовк гризло. Може, це була слабкість, але я виліз на дерево, аж поки гілка піді мною не стала гнутись, розправив свої перетинчасті крила, одягнені в перетинчасту ж червону тканину, і поплив за вітром. Залишок ночі спав на цьому стовпі.

Був уже день, поблизу "мого" стовпа працював лоток, а мені саме час поповнити рахунок. Нормальній людині було б легко злізти зі стовпа, але з моїми кривими і кволими ногами виявилося складніше. Чи то ноги мені так і не вилікували, чи то навмисне пошкодили, щоб не гребував крилами.

- Картку на тридцять гривень, будь ласка.

- Е-е-е... А-а-а... То це ви - летючий? Щось чула про вас, але не вірилось. Ось вам картка.

- Дякую. Сам не певен, чи існую. Мене сприймають радше як цікаву вигадку. Всі відчувають, що я їм - не компанія. Крила - мій привілей і моє прокляття. Я не можу бути як всі, навіть якщо захочу. Ой, вибачте, навіщо я це говорю!

- Цікава ви людина. А хто ваш батько, мати?

- Хороший чоловік і добра жінка. Мені їх бракує.

- А де вони зараз, що роблять? Не знаєте, звісно ж.

- Чому ж, знаю. Мати вже не працює, батько - професор в педуніверситеті.

Принаймні він там працював чотири роки тому - востаннє, коли я був удома. Продавщиця торкнулась моєї правиці (я ношу перстень у вигляді дракончика):

- А покажіть ваш перстень. Гляньте, в мене такий же. О! Давайте ми їх разом викинем! Придивіться - вони наче сміються над усім світом.

Я злякано відсмикнув руку. Вираз морди мого дракона ніколи мене не дратував - як же іще може усміхатися гостра паща. Мені захотілось відповісти: "А може, світ і вартий, щоб над ним сміятися?" Але я вчасно вкоротив язика і сказав інше:

- Чому ж сміються? Просто такий вираз морди.

- Розумію, ви солідарний з дракончиком. Ви, як ніхто, маєте знати жорстокість нашого світу.

- Мене зробили крилатим у в'язниці.

Тьфу, навіщо я це сказав. Тепер доведеться пояснювати, як я туди втрапив. Навряд чи я дійсно щось накоїв - при моєму-то характері. Певно...

- Я не зробив нічого злого, мене підставили. Інші в'язні мене зненавиділи. Одного разу мене так побили, що шансів жити не залишилось. І я згодився бути піддослідним кроликом у хірургів - на мені провели експериментальну операцію. Мені не тільки приробили крила, але всі природні органи, які можливо, замінили своїми винаходами.

Одне дивно - чому я тепер на волі. Я втік чи мене відпустили? Не могли вони відпустити такий цінний витвір. І як я докотився до того, що мене побили? Я ж, іще по дорозі в колонію, дав самому собі слово не проповідувати в'язням. Кажуть, істина завжди дратує, навіть невисловлена. І дивно, чому я не спробував повернутися до рідних. Втім, це давня історія.

Взявся поповнювати рахунок, на мобілці світилась ес-ем-еска: "Приходь сьогодні ввечері туди ж. Дуже чекаємо". Коли я був нормальною людиною, іноді шкодував: "мене замало слухають, бо я змушую замислитись, усі розмови з'їжджають на щось легше. Якби я був знаменитістю, мене б слухали уважніше". Тепер бачу, що все навпаки: нікого не цікавить моя думка, всіх цікавить лише сам факт знайомства зі мною.

...Кільканадцять людей переходило дорогу, але саме вона звернула на мене увагу - дівчина з коротким волоссям. Поки я пролітав над вулицею, ця пара очей трималася за мене мертвою хваткою. Не на добро. Чим менше людей знає про моє існування, тим безпечніше. Бо серед людей неодмінно знайдуться такі, що вважатимуть мене грабіжником, шпигуном, потворою, дияволом, і просто небезпечним елементом. Спочатку мені було страшно літати на виду, але, як виявилось, людям зручніше не помічати червону істоту в небі. Довелось мені звикнути - ходити я втомлююсь, та й крила всеодно нікуди не заховаєш.

Краєм ока я вловив - ця ж дівчина, повагавшись хвильку, змінила маршрут - пішла в той же бік, що полетів я. Будинки поступились деревам - почався приміський (ні, таки міський) парк (а радше ліс). В лісопарку мають траплятися мислителі і мрійники. Варто було б познайомитися з гарним хлопцем чи дівчиною, але настрою немає ніякого. Досі не можу забути учорашнє розчарування. Тож помрію сам, посиджу на дубі поміж гіллям, поміркую про сенс буття. Люди, люди... Усім людям бракує чогось одного. Що тільки люди не роблять - і навіть близько не знаходять. Доки існує свідомість, вона відчуває відсутність частини самої себе. Може, то дрібниця, може, щось найголовніше, але без цього життя - не життя. А позбутися свідомості - це ж смерть. Це не вихід, а вихід...

- Ти куди мене тягнеш? Закрий рота, а то зараз підем додому! На морозиво можеш не розраховувати!

Як брутально деякі матері поводяться зі своїми дітьми. Не можу цього бачити. Ні, не тікати! Не тікати! Мушу заперечити!

- Як вам не соромно?! Ви так поводитесь зі своїм сином, і не думаєте про його майбутнє! Хоч би про себе подумали. Років через двадцять ваш син порве з вами. І найстрашніше те, що він буде правий!

Такі тиради віднімають у мене багато душевних сил, але я переміг - жінка притихла, від її агресивності не залишилось сліду. Відтак є шанс, що вона замислиться. Я витер хустинкою личко п'ятирчіного хлопчика.

- Не плач, маленький. Мама обов'язково виправиться. Дивись, яка є в дяді пташка! Бери, це - тобі. А які ігри ти полюбляєш?

Погрались в фантики, я розповів, звідки беруться хмари, і як їздить трамвай, і чому люди хворіють, і що таке справедливість, незчувся, як на душі полегшало. Потім вони з мамою пішли в ляльковий театр, а я зостався сам.

З кущів щось висунулось просто на мене.

- Ось ти де? Тепер не втечеш.

Це була та сама дівчина, і вона опинилась зовсім поруч. Мені не втекти - злетіти я не можу миттєво, і гілля заважає, а бігати не вмію. Не факт, що треба тікати - в неї добрі очі.

- Я Маша. Як тебе звуть?

- Мінрі Бо. Навіщо ти мене вистежила?

- То ти все життя літаєш з міста в місто? В тебе ж нема дому, так? Бідненький. Чому не живеш по-людськи: не хочеш чи не можеш?

- Не можу. І не дуже хочу. Та й кому я потрібен.

- Дурник. Є повно людей, гірших за тебе, і вони всі комусь та й потрібні. Взагалі, що це ти змолов? Це незріле мислення. Ти не запитуй інших, чи ти їм потрібен, ти сам став це питання, а відповідь буде очевидна. Одного ранку ти сам це збагнеш. Прокинешся і скажеш сам до себе: "Більше не дам життю визначати моє, а сам усе визначу, як вважатиму за потрібне". Тоді ти і перейдеш з категорії жертв в категорію гравців.

- А які правильні слова! Ти мудра людина. Сама зрозуміла чи в тебе є вчитель? Все правильно, але для мене нереально. Я - як привид, в мене шизофренія розвивається.

- Звісно в твоєму становищі складніше. Не певна, що сама була б на твоєму місці кращою. Однак це тебе не виправдовує. Затям - життя не визнає пом'якшуючих обставин. Тобі дійсно було складно стати таким, як треба, але тобі від того не легше. Не легше і тим людям, яким ти міг би помогти, але не поміг. Скажи інше - ти хотів би помінятися долею з будь-ким із нормальних людей?

- Ні в якому разі. Доля мені не випала, я сам її вибрав. Все було спокійно, доки я не вирішив ніколи не соромитися істини. Я вважаю, коли всі люди стануть справжніми, то усім буде добре, але перші із справжніх мають прийняти удар на себе. Не допомогла ні дбайливо викохана тактовність, ні лояльність, ні уміння вчасно замовкнути і згодитися з оппонентом. Я втратив роботу, друзів, родину, нарешті опинився за гратами. Саме там з мене і зробили потвору. Не пам'ятаю, з головою не все гаразд. Не завжди можу згадати, що було сьогодні, а не те що...

Вона штовхнула мене в ніс, не боляче, але відчутно.

- Щоб не називав себе потворою. В тебе дуже класні крила, я заздрю - як ти бачиш весь світ згори. Не прибіднюйся, ненависть до самого себе - страшна річ. Добра половина всіх негідників починали, як ти, з самознущання. Ось що, я поспішаю на роботу, в нас там здача проеку, але о восьмій вечора чекаю тебе на площі під "Бетменом". Спробуй-но не прийди. Тебе треба лупцювати, лупцювати і ще раз лупцювати.

- Ми не зможемо довго дружити. Я мушу періодично перелітати в інше місто. Якщо всі зрозуміють, що я дійсно існую, можна тільки здогадуватись, що буде.

- Посидиш в хаті, і ніхто зайвий тебе не побачить.

Вона на секунду притулилась губами до моєї щоки, і побігла стежкою. Це ж треба, яка гарна людина.

Мені слід було багато про що подумати, але мені не думалось, тож довелось убивати час, ширяючи над лісом і повзаючи між кущами.



...Вже поночіло, але залишалось іще багато часу. Я вирішив попатрулювати над темними провулками, що заплутались справжнісіньким лабіринтом зовсім близько від центральної площі.

Нарешті я второпав, як опинився на волі. За останні три роки відбулося аж дві революції, мародери трощили усе, від інститута, в якому мене тримали, не залишилося каменя на камені. Лаборанти думали, як винести своє, і нікому не було діла ловити мене. Я хотів занотувати цю згадку, але в моєму записнику, як виявилось, вже було записано про це.

Троє дурних молодиків з ножами притискали до стіни літнього добродія з портфелем. Я не силач, але на моєму боці був фактор несподіванки. Звалившись з даху, я вчепився за плечі головного грабіжника, різко вивернув йому шию, і, поки він на мить очманіло роззявив рота, вийняв з його руки ножа і кинув на землю. Двоє інших негідників капітулювали без сторонньої допомоги. Потерпілий, оговтавшись, пішов своєю дорогою, не помітивши, як я шмигнув в вікно старого згорілого будинка. В моєму наплічнику є гострий ніж, але я рідко ним користуюсь - боюся когось поранити. Є навіть пістолет (не пам'ятаю, де поцупив), але я його навіть ні разу не витягав.

Коли простий електронний годинник, вмонтований в складний прилад на моїй лівиці, показав 19:43, я вже був на місці. Сидів на лавці, обережно склавши крила вздовж тулуба, так що перехожі могли думати, буцімто у мене занадто модний одяг.

О 19:51 прийшла Вона і повела мене до себе додому.

- Бабусь, познайомся, це Мінрі Бо, летюча людина, він дуже гарний, він буде в нас жити. А ти, лягай, я зроблю тобі чаю. Будемо тебе лікувати. На, випий пігулку, це заспокійливе.

- Мені не можна пити людські ліки, в мене інакша фізіологія. Не велика втрата - я ні разу не хворів.

- Ну хто ж лежить на підлозі?! Розучився спати в ліжку? Роздягайся і лягай під ковдру. Ти, мабуть, ніколи не знімаєш цей свій комбінезон? А-а-ах!

Ще б пак, злякалась. Чи може вона думала, що мої крила - це елемент одягу? Проте крила в мене справжні, ростуть від рук і чіпляються до ніг. Не одразу звикнеш до смужки, по якій сіра цупка шкіра крила зростається зі звичайною людською шкірою руки, і до кігтів на нижніх кінцях, якими я, коли лечу, тримаюсь за свої ж стопи.

Я лежав під справжньою ковдрою, розпружившись і закотивши очі, Маша принесла дві чашки чаю. Єдиний член її родини - її двоюрідна бабуся, яку я відтепер і назавжди мусив називати просто "бабуся", в'язала кофтину і прислухалася до розмови.

- І давно не пив гарячих напоїв?

- Чому ні? В будь-якому переході є і лотки, і автомати. Але то не чай, сама назва.

- А ти молодець. Так багато пожертвував за свої погляди. Не те що я. У мене наче не було такого вибору. Але це неправда, якби я хотіла побачити, де я мушу пожертвувати своїм, я б побачила.

- Ти сьогодні зробила помилку. Треба було зразу відвести мене додому, або хоча б записати номер моєї мобілки - так, так, в мене є. Хто обіцяв, що я прийду до "Бетмена"? Мабуть, ти втратила котрогось майбутнього друга через нерішучість, не налагодивши контакт одразу?

- Ти правий, багатьох. Я розумію помилку, коли вже пізно. Добре, що ти таки прийшов. Що б ти робив без мене? Мої друзі часто приходять до мене, познайомишся з ними.

Я чудово пам'ятав, як сьогодні прокинувся на стовпі, як купив картку, а продавщиця, огрядна жінка середніх років, зазіхала на мій перстень - пам'ятав геть чисто все, що робив за день. Незвично для мене. Спокій іде мені на користь, мізки налагоджуються.

Сон підступив до очей впритул, тож я зарився в ліжко з головою. Майже три роки тому востаннє я спав у м'якому ліжку під теплою ковдрою. Я не боюсь ні холоду ні вогкості, але тепло мені дуже приємне.



Hosted by uCoz